Історична довідка

Після багаторічних змін територіально-адміністративного поділу (після ліквідації у 1923 р. губернського поділу, а згодом і окружного, Житомир певний час мав лише статус районного центру Київської області), 22 вересня 1933року було утворено Житомирську область. Житомир став її центром і у місті зразу почали створюватися всі необхідні обласні служби для управління галузями народного господарства, освітою, культурою. Вже на початку жовтня 1937 року при обласному відділі народної освіти було створено обласний педагогічний кабінет, працівникам якого і судилося у вересні 1939 року стати засновниками і першими фундаторами обласного інституту підвищення кваліфікації вчителів. Саме таку назву з часу заснування отримав головний методичний центр освітян Житомирщини. На жаль, архівних матеріалів про діяльність інституту у передвоєнні роки не збереглося. Навіть списку працівників не лишилося. Відомо лише, що першим директором було призначено Олександра Яремовича Слюсаря. Після визволення Житомира від тимчасової окупації  вже 8 січня 1944 року обласний відділ народної освіти призначив на роботу до інституту перших працівників: методистів Людмилу Миколаївну Саватєєву та Никифора Митрофановича Іванова; 24 січня приступив до виконання своїх обов’язків директор інституту Олександр Яремович Слюсар. Інститут відновив свою роботу у пристосованих приміщеннях, орендуючи для своїх працівників по декілька класів у школах. Але це був не вихід із становища: шкільних приміщень навіть для учнів не вистачало, заняття у всіх житомирських школах проводилися у дві зміни, у холодних , часом не опалюваних класах.

У матеріалах фонду № 3477 Державного архіву Житомирської області зберігся витяг з наказу обласного відділу освіти про штатний розпис і посадові оклади працівників інституту  на 1944 рік. Згідно з цим документом в інституті налічувалося 11 працівників: директор, шість завідувачів кабінетів(початкової школи, математики і фізики, мов і літератури, хімії і біології, географії та історії, педагогіки), бухгалтер, секретар, бібліотекар, прибиральниця.

У листопаді 1945 року відповідно до ухвали РНК УРСР  інститут отримав власне приміщення по вулиці Пушкінській, 39 (на цьому місці  тепер розміщується факультет іноземних мов державного університету імені Івана Франка). Для потреб інституту було виділено 13 кімнат. Процес перепідготовки кадрів здійснювали вісім навчально-методичних кабінетів.

Протягом 1945 року різними формами курсової перепідготовки було охоплено 300 педагогічних працівників області.

Серед перших методистів інституту були відомі педагоги і непересічні особистості. Завідувач кабінету математики Михайло Петрович Бобровник був автором цілого ряду посібників з методики, викладав цей курс студентам педагогічного інституту, за значні успіхи у викладацькій  та науково-педагогічній діяльності отримав звання доцента без захисту кандидатської дисертації. Він був запрошений до педінституту, де завідував кафедрою елементарної математики. У 1968 році спільно з М.Журбасом у видавництві «Радянська школа» видав посібник для середніх шкіл і студентів педінститутів «Наочне приладдя з математики».

Педагогічний стаж Людмили Миколаївни Савватєєвої, завідуючої кабінетом мов і літератури, розпочався ще задовго до революції. До інституту вона прийшла у 1939 році, пережила страшні роки окупації й , й не дивлячись на пенсійний вік, була одним з провідних спеціалістів інституту у повоєнні роки. Людмила Миколаївна належала до старшого покоління житомирської інтелігенції, товаришувала  з родинами Кудрицьких, Хомичевських (Бориса Тена), Ненадкевичів, була в епіцентрі літературно-мистецького і культурного життя Житомира. На схилі років багато робила для поповнення унікальними матеріалами обласного краєзнавчого музею та меморіального музею В. Г. Короленка.

З липня 1947 року завідувачем кабінету педагогіки та консультантом-методистом кабінету мов і літератури працював Євген Михайлович  Кудрицький (1894-1976). Відомий український мовознавець, син не менш відомого дослідника Волині Михайла Петровича Кудрицького (1856-1933), Євген Михайлович у 1917 році закінчив Київський університет св.. Володимира. З 1930 року працював у педагогічних інститутах Запоріжжя, Плотави, Житомира. Автор цілого ряду наукових праць з мовознавства, зокрема «Про деякі структурні особливості і закономірності розвитку української літературної мови у другій половині XVIII ст.»  (1960), «Латинська мова у поетичній спадщині Г.Є. Сковороди» (1965), «Іван Ужевич – український граматист XVII ст.. і його праця» (1970). Підготував до видання «Граматику словенську» І. Ужевича. За дорученням Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні АН УРСР Євген Михайлович переклав латинський текст цієї пам’ятки на українську мову, склав до нього науковий коментар, словопокажчик, бібліографію і у співавторстві з академіком І.К. Білодідом написав всупну статтю.

Прізвище  Є.М. Кудрицького, як і його батька – одного з організаторів метеорологічної мережі на території України, та брата – Павла Михайловича Кудрицького (1896-1926), відомого актора і режисера, учня Леся Курбаса, занесено до Української Радянської  енциклопедії. Це єдиний випадок, коли батько і двоє синів удостоїлися такої високої честі. Шкільний провулок, де мешкала родина Кудрицьких, тепер носить ім’я Михайла Кудрицького.

Незважаючи на солідний вік (в інституті Євген Михайлович працював до 1962 року і перейшов до педінституту), він був надзвичайно легким на підйом, відзначався великою працьовитістю. Як свідчить книга наказів по інституту, він регулярно виїжджав у райони області з наданням методичної допомоги, проведенням семінарів, брав участь у січневих і серпневих конференціях вчителів, методичних об’єднаннях вчителів мов і літератури. Майже щоквартально брав участь у засіданнях вченої ради Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України, редагував видання збірників з методики викладання української та російської мов і літератур, рецензував шкільні підручники та методичні посібники з мови.

Живою легендою інституту був завідувач кабінету географії Володимир Іванович Джога. Він народився у Полтавській губернії на Кам’янеччині, в родині сільського вчителя. Закінчив агрошколу, згодом - Кам’янець-Подільський інститут народної освіти. Одружився з житомирянкою і всі наступні роки жив і працював у місті на Тетереві. З 1934 року – вчитель географії середньої школи № 15. Коли в 1937 році розпочалися масові репресії, завуча школи С.П. заарештували, В.І. Джогу призначили на його місце, але наступного року і Володимира Івановича спіткала гірка участь: йому інкримінували участь у  міфічній диверсійній групі, за завданням якої він мав нібито підірвати Бердичівський міст через річку Тетерів. На щастя, через рік його звільнили. З властивим гумором Володимир Іванович так прокоментував своє повернення на волю: «Певне, план по виявленню ворогів і шпигунів перевиконали».

З підірваним здоров’ям В.І. Джога повернувся до своїх улюблених учнів. До армії за станом здоров’я не потрапив. Згодом брав участь у складі концертних бригад по обслуговуванню частин діючої армії. Про це нагадує грамота, що зберігається в особистому архіві його дочки – І.В. Думанської.

Зазначимо, що Володимир Іванович кохався в музиці і співі, добре грав на бандурі і до кінця своїх днів  виступав з концертами у складі міського вчительського хору.

З 1945 року В.І. Джога пов’язав свою діяльність з інститутом удосконалення вчителів і з невеликою перервою віддав йому майже чверть віку. Немає жодного куточка в області, де б не ступала нога методиста кабінету географії В.І.Джоги. Його добре знали  і на теренах республіки. Серед методистів –колег він був душею компанії, його життєрадісність і дотепний гумор ще й досі згадують географи, переповідаючи від покоління до покоління «джогівський гумор». У 1969 році Володимир Іванович вийшов на заслужений відпочинок і згодом  надіслав своїм колегам-методистам України прощального листа, написаного у стилі запорізьких козаків, який і досі залишається зразком високої народної творчості.

За сухими рядками директорських наказів можна дізнатися багато цікавого як про особовий склад працівників інституту, так і про тогочасний морально-психологічний клімат, що панував у суспільстві і як у краплині роси відбивався  у роботі інституту. Важко собі уявити, що завідуючій інститутською бібліотекою З.П. Зарембі було оголошено догану лише за те, що вона видала читачеві на одні руки чотири примірники літератури замість двох, як це належало робити за інструкцією. Зінаїда Павлівна походила з родини потомственних житомирських інтелігентів. При ній бібліотека інституту була справжнім  вогнищем культури. Вона дуже добре знала  вітчизняну і зарубіжну класику, систематично організовувала читацькі конференції, диспути, «круглі столи», присвячені творчості видатних письменників і діячів культури, уродженців Житомирщини. Відпрацювавши в інституті 23 роки, Зінаїда Павлівна в грудні 1967 року пішла на заслужений відпочинок (їй було вже далеко за сімдесят).

У перші повоєнні роки інститут мав дослідні ділянки, на  яких вирощувалися рослини, необхідні для виготовлення гербаріїв. Це був чи не найголовніший дидактичний матеріал для вчителів біології, що приїжджали на курси підвищення кваліфікації. Зрозуміло, що наочності і кольорових таблиць тоді було обмаль.

У 1952 році введено посаду заступника директора з науково-методичної роботи. Ним було призначено Д. К. Захарчука, який на цій посаді працював 15 років. З 1958 по 1959 роки Дмитро Кіндратович виконував обов’язки директора інституту. З 1959 року новим директором інституту було призначено Тодосія Йосиповича  Пилипчука.

Слід зазначити, що до 1960 року обласні інститути удосконалення вчителів не мали офіційного статусу. Вперше «Положення про обласні інститути удосконалення вчителів» було затверджено колегією Міністерства освіти УРСР 16 липня 1960 року, в якому було визначено основні завдання цього закладу.

Головними з них були:

1. Підвищення кваліфікації працівників органів народної освіти, шкіл і дитячих установ області.

2. Розробка і удосконалення методів і форм навчально-виховної роботи в освітніх установах. Вивчення, узагальнення й поширення передового педагогічного досвіду працівників шкіл, органів народної освіти та дитячих установ області.

3. Надання систематичної кваліфікаційної методичної допомоги працівникам шкіл, дитячих установ та відділам народної освіти.

4. Систематична допомога відділу шкіл облвно.

5. Систематична допомога в роботі шкільних і районних методичних об’єднань вчителів.

6. Допомога обласному відділу народної освіти у проведенні масових заходів.

Як бачимо, і сьогодні ці завдання у роботі інституту залишаються пріоритетними.

У 1957 році інститут переїхав з вулиці Пушкінської на Михайлівську.

У 60-70-х роках у колектив інституту влилася когорта творчих працівників. Серед них – завідувач кабінету української мови і літератури Нестор Тимофійович Думанський, завдувач кабінету фізики Лев Михайлович Фарбер, методист кабінету методики Леонід Ананійович Порохончук, заступник директора інституту, заслужений вчитель України Кость Романович Якобчук. Кожний з них був творчою особистістю, мав за плечима великий досвід керівної та педагогічної роботи, зробив помітний внесок у становлення і розвиток педагогічної справи на Житомирщині.

Поворотною віхою в історії інституту став 1989-й рік. Наказом по обласному відділу народної освіти від 18 вересня 1989 року в інституті було відкрито першу наукову кафедру – кафедру педагогіки, психології і суспільних дисциплін. Курс на забезпечення інституту власними науковими кадрами давно відбивав реалії часу і запити практики. Директор інституту В.М. Трохименко в числі перших в Україні взяв рішучий курс на реалізацію цього задуму. Першу в історії інституту кафедру очолив кадидат психологічних наук, доцент Б.Д. Блюмінштейн. Доцентами кафедри стали кандидат історичних наук В.П. Розвадовський і кандидат педагогічних наук М.М. Заброцький, старшим викладачем – кандидат географічних наук М.Ю. Костриця. У січні 1990 року кафедру поповнили асистент І.І. Бойко, а в квітні цього ж року – старший викладач, кандидат історичних наук Н.Й. Романюк. За сумісництвом на кафедрі працював також кандидат педагогічних наук, старший викладач В.С. Литньов.

У зв’язку із збільшенням штату наукових працівників наказом від 19 травня 1990 року педагогіки, психології і суспільних дисциплін було реаргонізовано у дві самостійні кафедри – кафедру педагогіки і психології, до складу якої увійшли Б. Блюмінштейн (завідувач), М. Заброцький, Є. Клєцова, В. Литньов, І. Бойко, та кафедру суспільних наук у складі В. Розвадовського, М. Костриці, Н. Романюк, О. Тубол. З 23 травня завідувачем кафедри було призначено кандидата історичних наук Н.Є. Борисюк.

Взагалі 1990-й рік виявився багатим на реорганізації. Цього року до складу інституту увійшов методичний кабінет обласного управління освіти. Як показала практика, подібне рішення себе не виправдала і через два роки статус-кво було відновлено.

У 1990 році в інституті від кабінетної системи перейшли до системи секторів. В липні у зв’язку з від’їздом на постійне місце проживання в Ізраїль вибув із штату інституту доцент Б.Д. Блюменштейн, і з серпня 1990 року кафедру педагогіки очолив М.М. Заброцький.

А життя  тим часом продовжувалося. У серпні 1991 року Україна отримала державну незалежність. Перед суверенною державою вимальовувались нові обрії і перспективи. Торкнулись вони і нашого закладу. У червні 1991 року завідувачем кафедри суспільних наук вперше на конкурсній основі шляхом таємного голосування було обрано кандидата історичних наук І.І. Якухна.

1986-1990 роки були періодом активного впровадження завдань реформи школи, яка вимагала якісного функціонування та діяльності інституту удосконалення вчителів, районних і міських методичних кабінетів. З огляду на вимоги того часу, директор інституту В.М. Трохименко, використовуючи напрацювання свого попередника З. Ф. Павленка, спрямував зусилля колективу на підвищення ідейно-теоретичного і науково-методичного рівнів курсової і семінарської підготовки та перепідготовки вчителів, поглиблення їх методологічних основ, практичної спрямованості диференційованого підходу в підвищенні рівня фахової майстерності педагогічних кадрів.

За вклад у розбудову багатоступеневої системи підготовки і підвищення кваліфікації педагогічних кадрів серед 6 директорів обласних інститутів Радою Центрального інституту інституту В.М. Трохименку було присвоєно звання доцента.

Прийняття Декларації  про суверенітет України в 1991 році, перебудова системи народної освіти  в державі спрямовувались на подолання негативних явищ, що нагромаджувались у сфері освіти з утвердженням командно-адміністративної  системи управління. Тому визначальним став такий напрям діяльності, як демократизація, що передбачала перетворення школи з відомчої установи на державно-суспільний інститут, участь громадськості в управлінні школою. На перший план виходила гуманізація, невід’ємний принцип якої – посилення уваги до особистості учня, відродження національно-культурних цінностей. Ці принципи були покладені в основу розвитку філософії освіти, стали основоположними під час створення нових навчальних планів і програм курсової та семінарської перепідготовки вчителів.

Їх можливості творчо використовували працівники інституту М.М.Заброцький, М.Ю. Костриця, І.І.Якухно, В.В.Темненков, А.А.Чикваная, В.П.Розвадовський, О.І. Драчевський, І.А.Лисогор, Н.Є. Шепель, М.М. Савиченко, Л.П.Новик, І.І. Бойко, Г.Д. Бобкова, М.К. Пасічник та інші.



Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать Житомирському ОІППО і охороняються законом України. При використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове