Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.
Ліна Костенко
Кожна людина на Землі багатогранна за своєю суттю. Вчителі української мови та літератури Житомирщини є не лише професіоналами високого рівня, а й творчими особистостями. Філологи – це саме ті педагоги, які вчать слову, вміють
добирати філігранні та неповторні слова. Серед словесників області багато вчителів, які мають здобутки й щедро діляться ними з колегами,адже лише творчий учитель може виховати творчого учня.
Запрошуємо до спілкування колег різних фахів,які мають творчі напрацювання.
Представляємо широкому загалу цікаві й самобутні поетичні знахідки вчительки української мови та літератури Кам`янобрідської ЗОШ Баранівського району - Чумак Зої Анатоліївни. Себе пані Зоя презентує так:
З’явилась на світ 26 лютого 1972 року під чуднівським небом в селі Стопів, що на Житомирщині.
Батька – Анатолія Васильовича Довгополюка, мовчазного і строгого, скільки згадую бачу трактористом у клітчастій сорочці із закачаними вище ліктя рукавами. А маму – Людмилу Григорівну Гуменюк, добру і щедру, засмаглу до чорноти і втомлену,пам'ятаю з дитинства із сапкою в руках: мама повертається ввечері з поля, а ми (я і сестра Таня) біжимо їй назустріч. Це вона назвала мене Зоєю, а пізніше, через 16 років, виявилось, що мій день народження збігся з іменинами, бо якось , будучи вже студенткою, на вихідні приїхала додому, а мама сказала: «Знаєш, як я тебе правильно назвала…Подивись у відривний календар – там написано,що 26 лютого – Зоя. Мабуть, Бог підказав… ».
А ще з великою теплотою я згадую свою бабусю Надію Федорівну Гуменюк. Вона навчила мене любити квіти, вслухатися у спів пташок і дорожити родиною. Народне начало, посіяне в моїй душі, вкоренилося навіки і вималювалося у моїй творчості.
Дитинство проймануло у хаті дорогої бабусі. Коли мені було 14 років, з’явилася сестричка Майя – 9 травня.
В школі вчилася на відмінно. Скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла стати вчителькою. Улюбленим уроком була математика… І ніколи не думала, що викладатиму з часом українську мову.
Коли закінчувала восьмий клас, батько почав будувати нову хату…Вступила до Коростишівського педагогічного училища, яке закінчила у 1991 році з відзнакою. У студентському гурті вперше озвучилась як поетеса.
І в цьому ж році в моєму світі з’явилася чесний і справедливий хлопець Василь Чумак, з яким я вже більше 16 років ділю життєві стежки.
Доля закинула у селище Кам’яний Брід, що в Баранівському районі,підростають сини – Назар і Юрій. Працюємо в Кам’янобрідській школі: чоловік – вчителем фізкультури, а я – вчителем початкових класів, наразі – філологом. З відзнакою закінчила Уманський державний педагогічний університет.
Вперше пробувала віршувати у років дев’ять, потім-будучи юною. Зараз вірші повністю заполонили душу. Буває,що за день їх народжується з десяток. У творчому доробку – майже тисяча віршів. Серед них – три абетки для дітей: «Смачна абетка» , «Квіткова абетка», «Абетка про сім’ю» і віршова казка «Казка про зайчиків».
Друкувалася в різних газетах. У 1997 році мої вірші розгледів сам Валентин Грабовський і схвально про них відгукнувся.
«Можу серйозно заявити, що такої сили поетеси, як Ви, Житомирщина після Лесі не знала, і безсумнівно ви входити в п’ятірку кращих поетес сучасності, яку відкриває ім’я Ліни Костенко.»
Зоя Анатоліївна не лише сама пише вірші, а й залучає школярів до поетичної творчості. Розпочиналося навчання з початкових класів, в яких працювала вчителька.
Клас, у якому всі пишуть вірші
Це – 4-а клас Кам’янобрідської середньої школи Баранівського району на Житомирщині. Молода вчителька Зоя Анатоліївна Чумак запровадила тут уроки творчості, на яких діти вчилися складати розповіді за попередньо складеним планом, писати продовження за даним початком, а головне – віршувати. «Вчу дітей сприймати навколишній світ через бачення прекрасного і висловлювати своє захоплення поетичним словом. Бо сама з дитинства віршую», - пояснює вона. Отже, надаємо слово молодій учительці та її юним даруванням.
Як болить серце за дітьми…
Мамо ріднесенька,квітко осіння,
Ти – наша сила, життя і коріння.
Зеленоока красуне весела,
Затишно й тепло з тобою в оселі.
Серце твоє у любові розквітло,
Людям даруючи сонячне світло.
Знаємо,як тобі, мамо, жилося:
Рано твоє посивіло волосся.
В праці тяжкій зашкарубли долоні,
В вирі життя загубилися доні.
«Де ж бо ви, діти мої, ластів’ята?
Стала без вас наша пусткою хата?»
Теплий світанок в вікно заглядає,
Ніч та безсоння з очей проганяє.
Вийду у сад – в білосніжному цвіті
Вишні стоять, бо весна йде по світі.
Три черемшини схилились в поклоні.
Знай,люба мамо, то ми – твої доні.
Як болить серце за дітьми, не знали,
Поки самі матерями не стали.
Мамо рідненька,голубко крилата,
Ти є на світі – і це - наше свято!
Зоя Чумак
Пролетіло літо, наче не було,
Чарівниця – осінь стукає в вікно.
Килим розстелила,коси розплела,
В шати золотої всі сади вдягла.
Діти люблять літо - сонечка багато,
А мені найкраща - осені пора.
Це чудове, гарне вересневе свято,
Коли йде до школи радо дітвора.
Ірина Півень.
Осінь
Осінь золотава
Барвами розкішна.
Все вона накрила
Ковром золотистим.
Сонечко не гріє,
Вітри повівають.
У краї далекі
Птахи відлітають.
Не сумуйте, друзі,
Я вас почекаю.
І про вас у лузі.
Пісню заспіваю.
Павло Ткаченко
Люблю я осінь золотисту,
Рум’яні яблука в садах,
Небесну вись, прозору й чисту,
В яку на крилах лине птах.
Коли я вранці йду до школи,
Блищить роса на всіх квітках,
Я не забуду це ніколи,
Бо все святе в рідних місцях.
Оксана Бабич
Твори Зої Анатоліївни та її учнів надрукували у книзі «Кожному мила своя сторона»
У 2002 році з’явилася власна збірка Чумак З.А. «Моє щастя»
Кожен мій вірш – це пісня
кохання. І зовсім не важливо,
кому вона присвячується:
коханій людині чи красі природи,
бентежним спогадам
чи несподіваним снам.
Та коли гармонія слів
вишивається римою, настає
свято душі, що називається моїм щастям.
Візьміть краплинку мого щастя - і воно
переросте у ваших душах
у безмежний океан любові.
Автор
Моє щастя
Не тривож. Облиш мої думки.
Спокій дай і вдень, і серед ночі.
Дай набратись сили на роки,
Щоб забуть твої блакитні очі.
Залиши, прошу, мене саму,
Дай пожити трохи сьогоденням,
А ти звеш і маниш в давнину,
Моє серце затиснувши у жменю.
Заберись і згинь з-перед очей,
Не блукай, мов привид, всюди слідом,
Не торкайсь рукою до плечей, -
Ти приносиш тільки муки й біди.
Не судилось, не збулось,хто зна,
Може, все до кращого ведеться,
Тільки та проклята давнина
Все частіше моїм щастям зветься.
Знову й знову і вже в котрий раз
Я жену тебе від свого серця,
Та твій голос котиком щораз
Лагідно об ноги мої треться.
Піснею прилинь, пташкою вернися,
Або хоч у сні, хоч у сні приснися,
Зірочкою стань, я ж бо не бороню:
І впади з небес мені на долоню.
Руки відігрій,витри гіркі сльози,
Душу втихомир, бо вона в тривозі,
Серце звесели, в очі подивися,
Хитро підморгни або посміхнися,
Не кажи, про що мрієш і зітхаєш,
Не кажи, про що думаєш-гадаєш,
Не кажи,кого в сні ти звеш до себе,
Твої очі й так скажуть це за тебе.
Я не зву тебе,а лише чекаю,
Мліє тіло враз,як тебе згадаю.
Ти живеш в мені, хоч цього не знаєш,
Гріх тяжкий тому, хто нас розлучає.
12.05.92,смт Кам’яний Брід
Завтра будеш свято святкувати
В котрий раз без мене. А шкода!
Я змогла б тобі подарувати
Стільки щастя, ніжності,тепла!
Замітає білими снігами
Місяць грудень осені сліди.
А вузеньку стежку поміж нами
Замітають роки назавжди.
Наше щастя, мабуть, не вернеться,
Як монета, зламана навпіл.
Там, де я, - життя, як сніг снується,
Там, де ти, - холодний шум вітрів.
У 2007 році з’явилися нові збірки Зої Анатоліївни «Як не можу тебе не любити» та «Дорога додому».
Пропонуємо поезії цих збірок
Стежка дитинства
Стежка,якою в дитинстві ходила,
Вже у високій траві загубилась
Чи у м’яких споришах потонула,
Щоб відійти у солодке минуле.
Сняться щоночі жоржини і м’ята.
В флоксах пахучих купається хата.
Не відчуваючи болю і втоми,
Радо біжу по стежині додому.
А на подвір’ї стрічає бабуся.
Я до колін її ніжно горнуся.
Мати у відра ллє воду з криниці,
Стомлений батько іде з косовиці.
Казка дитинства у серце запала
І ті слова, що бабуся казала:
«Де не бувала б ти, люба дитино,
Не забувай про свою Україну».
…Спогади світлі, на диво багаті,
Кличуть додому, до рідної хати,
В сад калиновий, у світ тополиний,
В край, де коріння моє,де родина,
Там,біля хати, у травах чи квітах,
Чи на тендітних черемхових вітах,
Побіля річки, де гілля вербове,
Ходить дитинство моє веселкове.
Як була я з тобою…
Як була я з тобою,
Стало небо рікою,
А хмарки – кораблями,
Що пливли над полями.
Як була я з тобою,
Грало серце весною,
Квітли трави шовкові,
Стали дні веселкові.
Як була я з тобою,
Дні пливли за водою,
Ясні зорі сміялись,
І ми в щасті купались.
А як ми розлучились,
Наші дні зажурились.
Стало літо зимою,
Вмились очі журбою…
Як вам живеться ?
Зошитки списані купками порівно
Ми заховали в шухляди століть.
Віро Григорівно, Віро Григорівно,
Як Вам живеться тепер, розкажіть?
Відгомоніли уроки лелеками,
Радістю збігли зелені шляхи,
Тільки Ваш голос струмками далекими
Будить у згадках дитячі роки.
Вогники в вікнах заблимають вдосвіта.
Школа покличе до інших діток
Гарні оцінки в тонесеньких зошитах,
Добрі малюнки до різних казок.
Ви ж свою внучку навчаєте грамоти
Так, як колись научили всіх нас.
Вчителько перша, Похвальнії грамоти
Почерком Вашим гукають у клас.
Ми доучили усю математику,
Перечитали малі букварі.
Навіть на карті морозяну Арктику
Враз віднайдемо своїй дітворі.
Тільки Ваш голос струмками далекими
Будить у згадках дитячі роки.
Відгомоніли ж уроки лелеками,
Радістю збігли зелені шляхи.
…Зошитки списані купками порівно
Ми заховали в шухляди століть.
Віро Григорівно, Віро Григорівно,
Як вам живеться тепер,розкажіть…
Іду по Україні
Іду по Україні, п’ю неба синь прозору,
Рвусь на тендітні зорі, на довгі полини.
Іду по Україні, і пахощі медові
Летять крилатим вітром з моєї сторони.
Я не була за морем, де сонце в бубни грає,
Хоча від інших чула, що там зелений рай.
Але мені здається, що кращого немає
За нашу Україну, за наш Поліський край.
І якщо дощ намочить стежину біля хати,
Я стану білим птахом, до вікон припаду.
І яблучком налитим поміж гілок листатих
Всміхнусь дощу назустріч у батьківськім саду.
Я серцем - українка, на вроду - українка,
І українським словом наречені сини.
Я українська мати, я українська жінка –
В душі моїй співають високі ясени.
Іду по Україні, живу на Україні
Там, де стрункі тополі хмарини стережуть.
На цій землі я донька, і на моїм корінні
Слова до України любов’ю розцвітуть!
Дорога додому
Усі дороги звуть мене додому –
У дивний світ, де є мої батьки.
І я шукаю стежечку знайому,
Куди не раз вертаються думки.
Мої батьки – крилаті голуб’ята –
Для мене стали світлом у вікні.
Матусю рідна, мій рідненький тату,
На світі найдорожчі ви мені.
Я підросла і теж доросла стала.
Вже скоро діти підуть під вінець.
Але для вас маленькою зосталась:
Я вашої любові промінець.
А ви удвох під листячком черешні –
Стомила очі стежка до воріт.
Мене давно забули всі тутешні,
І, навіть, ваш старий пухнастий кіт.
Я не живу тут більше – так судилось.
Хіба ми знаєм долю до пуття?
Я не могла, я з вами не лишилась:
Мене у вирій вирвало життя.
На мене ви чекаєте найбільше.
А я листів на пошті не ношу
То через дім, роботу, через вірші,
Лише листівку в свято підпишу.
Коли ж іду дорогою сільською,
Ковтаю сльози, стримуючи біль.
І хата із червоною стіною
Мене стрічає першою в селі.
Я йду додому, і ніхто не знає,
Що відчуваю я в ту гарну мить,
Коли матуся двері відчиняє,
Коли у батька погляд струменить.
..Черешня спалахнула ягідками,
І хвіртка доторкнулась до руки.
Я не сама, я вже прийшла з синами
У дивний світ, де ждуть мене батьки.
2008 рік став значимим у житті Зої Анатоліївни Чумак: вийшла нова поетична збірка «Зайдіть до поетеси». Розпочинається вона однойменним віршем.
Зайдіть до поетеси
Сьогодні стрес, а завтра стреси –
Оце такі в усіх діла.
А ви зайдіть до поетеси
Із українського села.
І хай прогреси чи регреси
З’їдають душу аж дотла,
А ви побудьте в поетеси
Із українського села.
Когось життя кладе під преси,
Комусь дарує два крила.
А як там, як - у поетеси
Із українського села?
І не шукайте скрізь адреси
На друзках вибитого скла:
Вона у віршах поетеси
Із українського села.
Куди б не звабили колеса:
Чи до снігів,чи до тепла,
Ви приїздіть до поетеси
Із українського села.
Хай прилипають інтереси
І до душі, і до чола.
Ви не забудьте поетесу
Із українського села.
Цікавими є краплинки у збірці.
КРАПЛИНКИ
Хтось сказав
Хтось сказав, чи снилось серед ночі,
Чи читала десь на самоті,
Що якщо в людини добрі очі,
То вона щось значить у житті.
Я не боюсь
Я не боюсь згоріти на вогні
І не боюсь списати сині пасти.
А я боюсь спіткнутись на стерні
І раненою в сторону упасти.
Запам’ятай
Як розпач змієм лізе в груди,
І сил нема вперед іти,
Запам’ятай, що є ті люди,
Яким потрібен дуже ти!
Серце
Відкрите серце протягом пройме,
Закрите серце згіркне без повидла.
То, може, ти послухаєш мене
І віддасиш синам його для світла.
З нової висоти
Якщо прийдеться розпочати знову
Забіг життя з нової висоти,
Нехай дорога зігнеться в підкову,
Щоб повернутись і до вас прийти.
Екзамени
Маловідомих і прославлених,
Міцних і зморених в боях,
Життя бере нас на екзамени,
Що не складаються ніяк.
Любов
Любов до серця липне медом,пахне солодом,
Жаринка в погляді скипає без промов.
Та замерзає, як вода зимовим холодом,
Якщо не класти щирих слів в мою любов.
Скарб
Хтось виграв крила – у небо лине.
Хтось вимив гроші до срібних фарб.
А я дістала перо пташине:
Воно дорожче за всякий скарб.
Завершуємо знайомство, зустріч з поетичними надбаннями Зої Анатоліївни такими рядками:
Моя лірична поезія виносить мене на літературні доріжки. Нехай вона припадає до серця всім читачам.
